Author: Narika

«Думки вголос, життя без фільтрів»

Всім привіт!
Сьогодні я хочу поговорити з вами про одну цікаву тему: як незрячі люди бачать сни?

Я знаю, що у кожного це відбувається по-різному. І одразу відповім на питання: «А незрячі взагалі бачать сни?» — так, звичайно, бачать. Просто сни у кожного можуть бути абсолютно різними, як і у будь-якої іншої людини.

Але тут є ще один цікавий момент. Деякі незрячі люди кажуть, що у своїх снах вони теж незрячі. А інші, як я, хоча в реальному житті не бачать, у снах можуть бачити.

Пам’ятаю, як одна незряча дівчина написала у Facebook, що кожна незряча людина є незрячою і у своїх снах. І, чесно кажучи, я з цим абсолютно не погоджуюся.

Хтось бачить себе у снах незрячим, а хтось — зрячим. І я вважаю, що обидва варіанти абсолютно нормальні.

Особисто я не бачу нічого дивного в тому, що, будучи незрячою людиною в реальному житті, у своїх снах я можу бачити.

А як у вас?
 Розказуєте ве коментарях.

«Думки вголос, життя без фільтрів»

Привіт, мої підписники, сьогодні хочу поговорити про те, як люди сприймають незрячих.

Звичайно, не всі реагують дивно. Є люди, які поводяться дуже тактовно й професійно, навіть якщо до цього ніколи не мали досвіду спілкування з незрячими.

Але бувають і дуже дивні ситуації.

Наприклад, колись на вокальному таборі моя викладачка з вокалу, яка також була керівницею гурту, у якому я брала участь, познайомила мене з одним чоловіком.

І він зі словами: «Ти навіть можеш сама побачити, як я виглядаю» взяв мою руку й почав водити нею по своєму обличчю та голові.

А тепер уявіть себе на моєму місці.

Дивне відчуття, правда?

Особисто я почувалася дуже ніяково й некомфортно. Якщо чесно, навіть трохи безглуздо.

Я розумію, що деяким незрячим людям дотик до обличчя може допомогти уявити зовнішність людини. Але особисто мені це взагалі не допомагає.

Я набагато більше люблю, коли людина просто подає мені руку й каже: «Привіт, я XYZ!», а не бере мою руку без дозволу й змушує мене торкатися її обличчя.

І тут, до речі, хочу сказати одну важливу річ: не бійтеся запитувати.

Якщо ви не знаєте, як правильно допомогти незрячій людині — просто запитайте. Не потрібно одразу хапати її за руку, тягнути кудись або вирішувати за неї, що їй буде зручно.

Для мене набагато комфортніше почути:
«Тобі допомогти?»
ніж просто відчути, що мене кудись ведуть без жодного пояснення.

Мені здається, що найголовніше — пам’ятати: незрячі люди не перестають бути звичайними людьми тільки через те, що не бачать.

Ми можемо мати свої межі, свої вподобання і своє ставлення до допомоги. І це нормально.

На сьогодні це все.

А тепер хочу почути вас. Якщо ви незрячі або слабозорі — чи траплялися з вами подібні ситуації? Можливо, навпаки, у вас був дуже приємний досвід спілкування з людьми?

Діліться своїми історіями в коментарях.

«думки в голос, життя без фільтрів»

Привіт усім!

Сьогодні я починаю нову серію дописів під назвою «Думки вголос». Тут я буду розповідати про те, що відбувається в моєму житті, про людей, які зустрілися на моєму шляху, про різні історії, спогади та думки. Без фільтрів, без прикрас і без гальм. Просто так, як є.

Для першого допису я хочу розповісти вам про те, як почалася моя пригода з українською мовою та як на це відреагувала одна дівчина з Польщі.

Для початку скажу, що я полька, хоча маю також чеське коріння. А мови були моєю пристрастю ще з дитинства.

Був приблизно квітень 2022 року. До Польщі приїхала моя хороша подруга Афіна, яка була подругою українки з мого класу. Після того, як дівчата трохи поспілкувалися між собою, вони запросили нас до кімнати.

На той момент я взагалі не знала української мови. І все ж якимось дивом змогла порозумітися з Афіною. Допомагала мені Вероніка — дівчина з мого класу, яка вже досить добре знала польську. Нас було п’ятеро: я, ще одна полька, Вероніка, Афіна та ще одна українка, яка переїхала до Польщі ще у 2014 році.

Афіна мені дуже сподобалася як людина. Коли я отримала її номер телефону, вирішила, що просто зобов’язана вивчити українську мову. Тоді моя англійська закінчувалася на словах «hello» і «thank you», тому про спілкування англійською навіть не йшлося.

Я перекладала кожне повідомлення від Афіни з української на польську і кожне своє повідомлення — з польської на українську. Ми багато спілкувалися, і я поступово почала запам’ятовувати слова, вимову та різні мовні особливості.

Саме так крок за кроком я вивчила українську майже до вільного рівня. Разом із мовою прийшла й любов до української музики, культури та людей.

Перенесімося приблизно на два роки вперед.

Одного дня мені написала дівчина, яка хотіла щось запитати. Розмова тривала зовсім звичайно, аж поки вона раптом не запитала:

— Ти ж з України, правда?

Я пояснила, що ні, я полька.

Тоді у відповідь почула:

— То навіщо ти пишеш дописи українською і підтримуєш цих українців? Дурна українко!

І це був далеко не єдиний неприємний коментар.

Приблизно з 2023 року і до середини 2024 або навіть 2025 року більшість дописів на моєму Facebook були саме українською мовою.

Чому?

Тому що це допомагало мені вдосконалювати знання мови, вивчати орфографію та просто практикуватися щодня.

І навіть після тих повідомлень я опублікувала допис, у якому написала, що не збираюся переставати говорити, співати чи писати українською лише тому, що комусь це не подобається.

Моє серце дуже близьке до України. Я підтримую її не грошима і не матеріально, але своїми думками, словами та душею. І я вважаю, що така підтримка теж має велику цінність.

Тій дівчині, яка колись написала мені ті слова, я хочу сказати лише одне: дякую. Саме ти допомогла мені ще сильніше зрозуміти, наскільки важливо залишатися собою і не слухати хейтерів.

А моїй подрузі Афіні я хочу сказати велике спасибі за терпіння, підтримку та допомогу на цьому непростому, але прекрасному шляху вивчення української мови.

💙💛.

Це мій першиь пост такого формату.
Чи вам подобається такї дописи?
Розказуйте в коментарях, буду рада знати вашу думку😇.